Власні твори. Передрук, копіювання з дозволу автора. Всі права застережено.

СИЦИЛІЙСЬКИЙ ГОПАК (роман) /sicilijskij_gopak.doc

СТУДЕНТСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН (гумористичний роман) /studentskij_dekameron.doc

ПЕРЕСІЯНЕ (ВИБРАНІ ТВОРИ: ПОЕЗІЯ, ПРОЗА, ПУБЛІЦИСТИКА)/peresiyane.doc

Казка про Людочку Рябу

в Тринадцятій рукавичці

Ішов якось дідусь лісом та й знайшов рукавичку. А рукавичка та була не проста, а триповерхова, ще й трикорпусна, та й сам дідусь був не простий дідусь, а Міністр освіти, хоча давно йому було пора на заслужений відпочинок. А позаяк дідусь був не бідний, і рукавичок у нього було багато, вирішив дідусь ті свої погублені рукавички заселити. Так і стали жити в нашій рукавичці Вовчик-Братик, Лисички-Сестрички, Бички-Третячки, Курочки Рябі та інші лісові мешканці.

Одного разу викликав Вовчик-Братик Людочку Рябу до себе в кабінет та й каже: „Приймай п’ятий клас!”

Відмовитися було неможливо, тож  і стала вона з Людочки Рябої Люсею-Квочусею, та й почала переглядати особові справи, як тут чується:

-   Тук-тук. А хто-хто в рукавичці живе?

-   Я – Люся-Квочуся. А ти хто?

-   А я – Мар’ятко-Курчатко.

-   То йди до мене в рукавичку жити.

І стало їх в Тринадцятій двоє.

Не встигло Мар’ятко-Курчатко залізти під крильце, як знову стук.

-   А хто-хто в рукавичці живе?

-   Це я, Люся-Квочуся.

-   І я, Мар’ятко-Курчатко. А ви хто?

-   А ми – три Оленки-Жабки-Зеленки. Пустіть і нас в рукавичку жити.

-   Ходіть.

І стало їх п’ятеро. Аж тут знову стук.

-   А хто-хто в рукавичці живе?

-   Це я, Люся-Квочуся.

-   І я, Мар’ятко-Курчатко.

-   І ми – три Оленки-Жабки-Зеленки. А ти хто?

-   А я – Віталчик-Зайчик-Пострибайчик. Пустіть і мене в рукавичку жити.

І хоча Люся-Квочуся була простою квочкою з вищою педагогічною освітою, проте мала щедру душу і гаряче серце, тому й змогла прийняти під свої крила і дві Анни, Кізочок Гарних, і Альону, Сойку З Хмельницького Закордону, і двох Романсиків, Ведмежаток-Вухасиків, і Галку-З Гілки На Гілку Скакалку, і Єлизаветку-Пантерку З’їм Котлетку, і Марійку-Білочку-Всевмійку, і дві Юлечки, Горобенятка-Пострибулечки; прийшов до них і Вадим-Вовчик Нікого Не Їм, і Станіслав-Лис У Селі Курочку Вкрав, Сергій і два Андрії, Бобреняток-Всевміїв, і Оксана-Солов’їшка, Що Співа Зрана, і Ігор-Вугор, і ще два Бегемотики Віталії, Але Зовсім Не Широкі В Талії, і Віка-Кізочка, Що Чужу Капустку Смика, два Дмитра, Коники З-за Дніпра, і Інна-Дельфінка Морська Піна, і Вітюсик-Песик Чорненький Носюсик, і В’ячеслав-Рідко В Школу Попав – Червоний Вовчик з альпійських гір, якого не те що Люся рідко бачила, а й інші провідні зоологи, і нарешті – Юлечка із суто лісовим прізвищем, яка прийшла в рукавичку останньою.

І стали вони жити-поживати, потрошку Люсі й Вовчику нервову систему хитати, але після всіх випробувань і пригод, що звалилися на їхню голову, після купи прочитаних книг і тонни зданої макулатури зі списаних зошитів, після інгаляцій і створення пожежних ситуацій (під вікнами медкабінету), після блукання Говерлою в пошуках що б поклювати, після ЗНО, ДПА, МСП, ОБЖ та інших процедур-абревіатур, значення яких до цих пір ніхто так і не зрозумів, помітила Люся, що її „курчатка” виросли, хлопчики стали бігати в інші курники та в інші рукавички, дівчатка повищипували пух на животиках і стали виглядати старших хлопчиків, які почали приїжджати під північні дірочки рукавички.

І зрозуміла Люся, що це – останній дзвоник.

Полетять відсьогодні її вихованці по всьому світу, понесуть часточку її по землі, і може, після того, як самі стануть татами й мамами, зрозуміють, як багато для них значила та маленька, дірява, але затишна Тринадцята рукавичка.

А Людочка восени знову висидить собі курчаток на базі Четвертого Інкубатора, бо як би вона не впиралася і що б не вигадувала – Вовчик її без виводка не залишить, бо ж вона не просто – курочка з вищою педагогічною освітою, і душа у неї – щедра, а серце – гаряче…

А на цьому казочці кінець. А хто слухав – молодець. А тому, хто писав казку – ковбаси в’язку, бо бубликів йому не рекомендують дієтологи.

Казка про школу на пеньочках

На околиці дуже гарного і чистого лісу, куди рідко залітали великі птахи і не кожен лісовий трамвайчик міг проїхати через густі, незарослі асфальтом калюжі, була собі невеличка, але дуже затишна школа, в якій навчалося розвеселе гамірне непосидюче лісове братство.

Діти любили і пишалися  своєю школою, хоча стіни в неї деінде були очеретяні, і від того, що були маленькі класи, їм було тепліше і дружніше, а що їсти ходили через вулицю, і дехто їв стоячи, – були здоровіші, і все з’їдали (бо стоячи більше влазить…), і що актової зали не було – співали в підвалі й на вулиці (так чути краще)…То хіба так важливо – чого не було – аби серця були гарячі й очі горіли, і руки роботи не боялися…

А ще був у тій школі директор і учителі, та швидше ті вчителі були не вчителі, а друзі, а директор – то як хто його собі уявляв: одні думали, що він Бабай (і дуже боялися), інші – що Сміхотун (бо дуже сміялися), треті – що Всевидяче Око (бо все знав і все бачив).

Грали якось діти на подвір’ї школи в шукачів скарбів, і в одній канавці (яка утворилася після дощу біля ялинки) одна дуже кмітлива і спостережлива дівчинка знайшла маленьку дерев’яну скриньку, в якій лежав звичайнісінький собі на перший погляд лісовий горішок. На скриньці був коротенький напис: «Хто з’їсть мене і перед тим щось забажає, отримає більше ніж міг уявити…»

Багато було бажаючих спробувати горішок, але спробував директор, бо він був головою бракеражної комісії і не міг допустити отруєння учнів.

Забажав він. І ліг спати.

А зранку поприходили всі — і ні очеретяної хатки, ні маленьких кімнат, ні тісної спортивної зали – яскрава простора школа виросла поруч. І ніхто повірити не міг своїм очам, і зайти боялися, бо думали, що то казка.

А то – не казка.

Головне – не те, що було, а що буде…