Власні твори. Передрук, копіювання з дозволу автора. Всі права застережено. СИЦИЛІЙСЬКИЙ ГОПАК (роман) /sicilijskij_gopak.doc СТУДЕНТСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН (гумористичний роман) /studentskij_dekameron.doc ПЕРЕСІЯНЕ (ВИБРАНІ ТВОРИ: ПОЕЗІЯ, ПРОЗА, ПУБЛІЦИСТИКА)/peresiyane.doc
Казка про Людочку Рябу
в Тринадцятій рукавичці
Ішов якось дідусь лісом та й знайшов рукавичку. А
рукавичка та була не проста, а триповерхова, ще й трикорпусна, та й сам дідусь
був не простий дідусь, а Міністр освіти, хоча давно йому було пора на заслужений
відпочинок. А позаяк дідусь був не бідний, і рукавичок у нього було багато,
вирішив дідусь ті свої погублені рукавички заселити. Так і стали жити в нашій
рукавичці Вовчик-Братик, Лисички-Сестрички, Бички-Третячки, Курочки Рябі та
інші лісові мешканці.
Одного разу викликав Вовчик-Братик Людочку Рябу до
себе в кабінет та й каже: „Приймай п’ятий клас!”
Відмовитися було неможливо, тож і стала вона з Людочки Рябої Люсею-Квочусею,
та й почала переглядати особові справи, як тут чується:
-
Тук-тук. А
хто-хто в рукавичці живе?
-
Я – Люся-Квочуся.
А ти хто?
-
А я –
Мар’ятко-Курчатко.
-
То йди до мене в
рукавичку жити.
І стало їх в Тринадцятій двоє.
Не встигло Мар’ятко-Курчатко залізти під крильце, як
знову стук.
-
А хто-хто в
рукавичці живе?
-
Це я,
Люся-Квочуся.
-
І я, Мар’ятко-Курчатко.
А ви хто?
-
А ми – три
Оленки-Жабки-Зеленки. Пустіть і нас в рукавичку жити.
-
Ходіть.
І стало їх п’ятеро. Аж тут знову стук.
-
А хто-хто в
рукавичці живе?
-
Це я,
Люся-Квочуся.
-
І я,
Мар’ятко-Курчатко.
-
І ми – три
Оленки-Жабки-Зеленки. А ти хто?
-
А я – Віталчик-Зайчик-Пострибайчик.
Пустіть і мене в рукавичку жити.
І хоча Люся-Квочуся була простою квочкою з вищою
педагогічною освітою, проте мала щедру душу і гаряче серце, тому й змогла
прийняти під свої крила і дві Анни, Кізочок Гарних, і Альону, Сойку З Хмельницького
Закордону, і двох Романсиків, Ведмежаток-Вухасиків, і Галку-З Гілки На Гілку
Скакалку, і Єлизаветку-Пантерку З’їм Котлетку, і Марійку-Білочку-Всевмійку, і
дві Юлечки, Горобенятка-Пострибулечки; прийшов до них і Вадим-Вовчик Нікого Не
Їм, і Станіслав-Лис У Селі Курочку Вкрав, Сергій і два Андрії,
Бобреняток-Всевміїв, і Оксана-Солов’їшка, Що Співа Зрана, і Ігор-Вугор, і ще
два Бегемотики Віталії, Але Зовсім Не Широкі В Талії, і Віка-Кізочка, Що Чужу
Капустку Смика, два Дмитра, Коники З-за Дніпра, і Інна-Дельфінка Морська Піна,
і Вітюсик-Песик Чорненький Носюсик, і В’ячеслав-Рідко В Школу Попав – Червоний
Вовчик з альпійських гір, якого не те що Люся рідко бачила, а й інші провідні
зоологи, і нарешті – Юлечка із суто лісовим прізвищем, яка прийшла в рукавичку
останньою.
І стали вони жити-поживати, потрошку Люсі й Вовчику
нервову систему хитати, але після всіх випробувань і пригод, що звалилися на
їхню голову, після купи прочитаних книг і тонни зданої макулатури зі списаних
зошитів, після інгаляцій і створення пожежних ситуацій (під вікнами
медкабінету), після блукання Говерлою в пошуках що б поклювати, після ЗНО, ДПА,
МСП, ОБЖ та інших процедур-абревіатур, значення яких до цих пір ніхто так і не
зрозумів, помітила Люся, що її „курчатка” виросли, хлопчики стали бігати в інші
курники та в інші рукавички, дівчатка повищипували пух на животиках і стали
виглядати старших хлопчиків, які почали приїжджати під північні дірочки
рукавички.
І зрозуміла Люся, що це – останній дзвоник.
Полетять відсьогодні її вихованці по всьому світу,
понесуть часточку її по землі, і може, після того, як самі стануть татами й
мамами, зрозуміють, як багато для них значила та маленька, дірява, але затишна
Тринадцята рукавичка.
А Людочка восени знову висидить собі курчаток на базі
Четвертого Інкубатора, бо як би вона не впиралася і що б не вигадувала – Вовчик
її без виводка не залишить, бо ж вона не просто – курочка з вищою педагогічною
освітою, і душа у неї – щедра, а серце – гаряче…
А на цьому казочці кінець. А хто слухав – молодець. А
тому, хто писав казку – ковбаси в’язку, бо бубликів йому не рекомендують
дієтологи.
Казка про школу на пеньочках
На околиці дуже гарного і
чистого лісу, куди рідко залітали великі птахи і не кожен лісовий трамвайчик
міг проїхати через густі, незарослі асфальтом калюжі, була собі невеличка, але
дуже затишна школа, в якій навчалося розвеселе гамірне непосидюче лісове
братство.
Діти любили і
пишалися своєю школою, хоча стіни в неї
деінде були очеретяні, і від того, що були маленькі класи, їм було тепліше і
дружніше, а що їсти ходили через вулицю, і дехто їв стоячи, – були здоровіші, і
все з’їдали (бо стоячи більше влазить…), і що актової зали не було – співали в
підвалі й на вулиці (так чути краще)…То хіба так важливо – чого не було – аби
серця були гарячі й очі горіли, і руки роботи не боялися…
А ще був у тій школі
директор і учителі, та швидше ті вчителі були не вчителі, а друзі, а директор –
то як хто його собі уявляв: одні думали, що він Бабай (і дуже боялися), інші –
що Сміхотун (бо дуже сміялися), треті – що Всевидяче Око (бо все знав і все
бачив).
Грали якось діти на
подвір’ї школи в шукачів скарбів, і в одній канавці (яка утворилася після дощу
біля ялинки) одна дуже кмітлива і спостережлива дівчинка знайшла маленьку
дерев’яну скриньку, в якій лежав звичайнісінький собі на перший погляд лісовий
горішок. На скриньці був коротенький напис: «Хто з’їсть мене і перед тим щось
забажає, отримає більше ніж міг уявити…»
Багато було бажаючих
спробувати горішок, але спробував директор, бо він був головою бракеражної
комісії і не міг допустити отруєння учнів.
Забажав він. І ліг спати.
А зранку поприходили всі
— і ні очеретяної хатки, ні маленьких кімнат, ні тісної спортивної зали – яскрава
простора школа виросла поруч. І ніхто повірити не міг своїм очам, і зайти
боялися, бо думали, що то казка.
А то – не казка.
Головне – не те, що було,
а що буде…
|